Руйнації, спричинені Першою світовою війною та запеклими боями за Київ, в контексті нашої розповіді перш за все позначилися на мостах, мототрамвайному та залізничному господарстві. Відбудова мостів проходила досить швидкими темпами: 10 вересня 1920 року відкрито Дарницький залізничний міст, а 22 березня 1921 року - дерев'яний Наводницький міст, відбудований протягом 9 місяців. 1925 для руху транспорту відкрився відновлений за проектом Є. Патона Ланцюговий міст, який відтоді називався міст ім. Є. Бош, також став до ладу Русанівський міст. Останнім відновлено Петровський залізничний міст (1929 рік).

З відновленням Ланцюгового мосту поновився і трамвайний рух. Швидкими темпами електрифікацію провести не вдалося, тож поки зупинились на автомоторній тязі. Тепер це вже була міська лінія (приміською залишалася тільки броварська), оскільки 12 жовтня 1923 року до Києва увійшли 20 населених пунктів приміської зони, що завжди економічно тяжіли до міста, у т.ч. селища Стара та Нова Дарниця, а також Передмостова, Кухмістерська, Микільська та Воскресенська слобідки. Територія міста тоді відразу розширилася більше ніж удвічі - з 17,5 тис. га до 39,9 тис. га. 26 січня 1935 року до щойно утвореного Дарницького району додалися селища Осокорки й Позняки. Загальна площа району становила 8580 га. 20 жовтня 1938 до складу Києва увійшла територія між Новою Дарницею та Микільським лісництвом, Микільське лісництво, хутори Шевченка, Червоний та Биківня, а також населені пункти Броварського лісництва та Дарницької дослідної станції.

Проте рухомий склад для трамваю довелося створювати знову, оскільки від колишнього трамваю не залишилось жодного вагону. Станом на середину 1920-х припинилася розробка бучанського торфу, доставка котрого відбувалась рейковими коліями автовантажівками або вантажними автодрезинами, й останні вирішено було використати для пасажирського руху. Для пристосування їх до перевезення пасажирів було використано декілька кузовів, знайдених на кладовищі вагонів електротрамваю. Завдяки такому збігові обставин новий автодрезинний рухомий склад швидко було підготовлено, і на день відкриття Ланцюгового мосту - у травні 1925 року - також було відкрито рух мототрамваю. Маршрут № 14 курсував від Поштової пл. до Микільської слобідки, звідки маршрути № 15 та 16 здійснювали перевезення пасажирів до кінця Старої Дарниці та Броварів відповідно.

Перші вагони мототрамваю конструктивно мало відрізнялися від вантажних дрезин бучанської торф'яної гілки й мали кермо для керування передньою віссю. Виявилось, проте, що при великих швидкостях ця свобода передніх осей не може бути використана для руху по рейках та викликала часті сходження. Тому згодом передню частину автовагонів змонтували на нюрнберзькому візку.

Великі незручності спостерігалися також у системах передач від мотора на задню вісь - ні карданна, ні ланцюгова системи не виправдовували себе, і було зроблено спробу перейти на прості зубчаті передачі типу трамвайних вагонів. У кузові відбулися також зміни за рахунок побудови нових замість тимчасово поставлених кузовів старих вагонів. Завдяки постановці потужніших двигунів, тягова сила стала достатньою для роботи з причіпними вагонами. Інвентар дрезин становив на 1932 рік 10 моторних вагонів та 10 причіпних загальнотрамвайного типу. Незважаючи на досягнуті удосконалення, автодрезини ще довгий час зберігали два досить важливих недоліки: одну вісь зчеплення та вельми слабку реверсивність ходу.

Відновив роботу і парк-гараж у Микільській Слобідці. Зруйнована пожежею, ця будівля була відновлена до відкриття мототрамваю, і являла собою вагонний сарай на чотири колії, з котрих три наскрізні, що особливо цінно для автодрезин, які мали вельми слабкий реверсивний хід. Для бензину існувало бензиносховище, але найпростішої і недосконалої конструкції - без подачі з нього бензину нейтральним газом. Через цю причину, бензиносховище відповідало своїй назві буквально - зберігати певний недоторканий запас бензину, а для поточного експлуатаційної витрат використовували прості металеві діжки. Як протипожежний захід для гараж, віддаленого на той час від міста на відстань більше 10 км, наприкінці 1920-х років було споруджено вельми потужний артезіанський колодязь, належну кількість пожежних гідрантів, а також водонапірні баки.